Клавдія Петрівна - соц мережі як продовження історії та образу

Це не типовий акаунт зірки, де все змішано — гастролі, кава, селфі, собака, любов. У Клавдії все по-іншому. Вона будує світ. Її акаунт — це не про неї. Це про атмосферу, про музику, про тишу, яка говорить більше, ніж крик. І саме тому вона настільки відрізняється від більшості українських артистів.

‍Інтрига - акцент на музиці, а не артисті

Її шлях до глядача був незвичним. Більшість зірок починають з відкритості: “ось я”, “дивіться, яка я справжня”, “от вам моє дитинство, квартира, ранкова кава”. Клавдія почала з маски. З тіні. З образу, де головна роль — не обличчя, а голос, об’єм, настрій. Це було майже театральне інкогніто — масивні капелюхи, темні окуляри, вуалі. І глядач зачепився. Бо в епосі, де всі хочуть бути побаченими, вона навпаки — сховалась. І це стало її першою силою.

Поступово вона почала “відкриватись”. Але не в тому сенсі, в якому це зазвичай роблять зірки. Не виливаючи все на Insta-stories, не показуючи життя під мікроскопом.

Вона почала додавати мікродози себе.

Погляд через плече. Профіль у тіні. Очі, які вперше з’явилися без окулярів — і це викликало більше емоцій, ніж тисяча відвертих інтерв’ю. Усе це — ніби гра з глядачем, тонке мистецтво довіри: “я покажусь тобі, але не одразу, і не повністю. Якщо ти справжній — побачиш більше”.

Особливо відчутно, що її стрічка має структуру. Тут немає хаосу. Кожна фотографія виглядає як кадр з кліпу, або як сторінка з артбуку. Колористика — зважена. Світло — м’яке, відфільтроване. В кадрі — завжди щось більше, ніж просто фігура. Вуаль, рукавичка, дзеркало, спина, силует у тумані. Вона створює настрій. І це не випадковість — це стратегія. Це Instagram як візуальна партитура.

‍Сторіс - як окремий вид мистецтва

Stories у Клавдії Петрівни — це окрема дисципліна. Вони функціонують не як інформаційна дошка, а як частина загальної естетичної системи. Якщо більшість артистів використовують сторіс для прямої комунікації — “сьогодні концерт”, “о 18:00 вийде кліп”, “дякую за квіти”, — у Клавдії все інакше. Вона створює подію, а не просто анонсує її.

Новини в її подачі завжди обрамлені — візуально, наративно, емоційно. Навіть якщо йдеться про просту інформацію — виступ у новому місті чи вихід треку — вона не скаже це в лоб. Спочатку з’явиться деталь. Фрагмент сукні. Тінь у дзеркалі. Пустий зал. Слово без контексту: “тихо”, “наближається”, “вона буде”. Це створює інтригу — як ніби ти дивишся трейлер до вистави, яку ще ніхто не бачив.

Коли приходить сама новина, вона не знищує цей настрій. Наприклад, афіша ніколи не виглядає як звичайний плакат. Це може бути силует на фоні театру, фото з відчуттям очікування, підписане рукою. Іноді — легкий відеоряд: рух тканини, звук дверей, цитата з пісні. І тільки наприкінці — дата. Місце. Назва. Так, ніби вона каже: “якщо тобі відгукується — ти прийдеш, я не мушу кричати”.

Те саме стосується релізів. Якщо у більшості артистів вихід синглу супроводжується закликом “додавайте в плейлисти, підтримуйте артиста”, то у Клавдії це виглядає як поетична подія. В сторіс з’являється не обкладинка, а настрій треку. Палітра. Рух. Фраза, яка лишає осад. Це не маркетинг у класичному сенсі, а продовження естетики композиції — у форматі вертикального кадру.

Ще одна особливість — вона дуже рідко говорить напряму. Її stories — не про “говорящу голову”. Там немає селфі у машині чи спонтанних включень. Це завжди візуальна форма і добре вибудувана візуальна концепція. Голос, якщо і з’являється, — інструментальний. Вона не каже “привіт, це я”, вона каже “слухай, дивись, вдихай”.

Така подача новин створює ефект занурення. Навіть якщо тебе цікавить просто дата концерту, ти вже вловлюєш більше: атмосферу, підтекст, філософію події. Це змінює саму природу спілкування в соцмережах.

Замість того, щоб інформувати — вона формує простір.

І в цьому просторі новина — лише привід.

Таким чином сторіс Клавдії — це не перерва між дописами, не буденна рутина, не закулісся. Це — частина перформансу, який триває в реальному часі. І кожна маленька історія там говорить те саме, що і пісні: ми тут не для галасу, ми тут, щоби відчути.

Виважена дистанція як спосіб комунікації

У той час, як більшість артистів намагаються бути “своїми”, “ближчими”, “реальними”, Клавдія створює дистанцію. Але не холодну. Її стрічка не про “я така сама, як ти”. Вона про інше: “я така, якою ти можеш стати, якщо вслухаєшся в себе”. Це не зверху вниз. Це ніби монахиня в поп-культурі — не нав’язує, але створює простір, де хочеться зупинитись і подумати.

Ще одна річ, яка кидається в очі — це повна відсутність зайвого. У неї немає випадкових постів. Немає “аби що” для активності. Немає контенту, зробленого для охоплень. Вона не женеться за трендами, але й не відстає. Навпаки — часто формує свій. Це надзвичайно рідкісне явище для артистів, які тільки з’явилися на сцені, але вже будують власну естетику з такою сміливістю та послідовністю.

Важливо й те, що її візуальний стиль — це не просто костюм для сцени. Це стиль життя. Це продовження внутрішнього світу. В її Instagram немає розриву між “публічною” Клавдією і “особистою” Соломією. Вона або дуже тонко їх поєднує, або створює третю — сценічну сутність, яка живе і в кліпах, і в стрічці, і, можливо, навіть у неї вдома. У цьому теж сила — відчуття цілісності, яке глядач зчитує майже підсвідомо.

І найважливіше: її Instagram не продає. Він не кричить “купи квиток”, “послухай пісню”, “підпишись”. Він запрошує. Як двері до собору: не агресивно, а через атмосферу. Ти або входиш — і залишаєшся, бо тобі цікаво. Або проходиш повз — бо не для тебе. У цьому немає нічого нав’язливого. Але є точність, філософія і глибина.

Сторінка Клавдії Петрівни — це не просто частина її промокампанії. Це одна з форм її мистецтва. І саме тому вона не старіє, не обривається між релізами, не зависає в очікуванні наступного альбому. Вона живе. Це тиха, візуальна, добре скомпонована симфонія, яка звучить навіть без звуку.

Це і є різниця. Не блог. Не щоденник. Не контент. А простір.